Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай та Чужа Молодиця
роман
Роман присвячений "живісінькій пам'яті Амвросія Бучми,
людини володаря дум, який не вмирав і не вмре,
бо козацькому роду нема переводу"
Олександр Ільченко писав: "Гострі алмази мудрого і злого гумору виблискують у самому характері нашого мирного, вільнолюбного народу... жарт, гострий сміх або несамовитий регіт не раз убивали ворога наповал, значною мірою допомагаючи простій людині виходити переможцем з будь-яких випробувань - у праці і на полях війни".
Саме ці риси українського характеру він відтворив в романі "Козацькому роду нема переводу", який посідає почесне місце в українській прозі ХХ століття, дивуючи стилістично-мовним багатством, колоритністю характерів, масштабністю зображення історичних подій. Як усякий справжній твір мистецтва, він привертав і продовжує привертати увагу нових і нових читачів.
Сам автор класифікував його, як "химерний роман з народних вуст". Вірші до роману написав видатний поет Максим Рильський.
Читаючи "Козацькому роду нема переводу", згадуєш такі немеркнучі творіння людського духу як "Дон Кіхот" Сервантеса, "Гаргантюа і Пантагрюель" Рабле, "Кола Брюньйона" Роллана, "Швека" Гашека. Очевидно, є закономірність у тому, що проводиш паралелі з "Декамероном" Боккаччо і " Шалапутним оповіданням" Бальзака. За невимушеною логікою асоціації співставляєш не тільки з "Вечорами на хуторі біля Диканьки" Гоголя, а й з "Енеїдою" Котляревського. Можна згадати Гайяватту з фольклору північноамериканських індіанців.
Безумовно, Козак Мамай - самобутній витвір таланту українського письменника, який у цьому зібраному образі втілив уявлення народу про героїчний характер, наділений незнищенними національними рисами, втілив свої роздуми про сутність життя і смерті, про призначення людини на землі, про невичерпні творчі будівничі можливості духу.
Олександр Ільченко дуже уважний до кожного з своїх персонажів - чи то головних, чи то епізодичних. Портретна їхня характеристика приваблює нас тією свіжістю та обов'язковістю відібраних деталей, штрихів, які створюють у нас враження їхньої живої фізичної присутності. Це стосується, до речі, як реальних персонажів ( Михайлик, його матінка, пан Купа, Данило Пришийкобиліхвіст, пан Стецько, Омелян Глек, Мелхиседик, Чужа Молодиця, Ярина Подолянка та інші), так і персонажів фантастичних, котрі здається, перейшли на сторінки твору від фольклору з народної деманології, - без них, звісно "химерний" роман обійтись не зміг би: в іншому разі він уже не був би "химерним".
Так само письменник уважний (навіть прискіпливо уважний) до змалювання обставин дії, до різних відтінків тієї дії, - він іноді наче побоюється щось пропустити з поля зору, щось недобачити. Він щедрий, як людина, котра відчула смак речей, їхню значющість і потрібність, він милується тими речами, уміє розкрити їхню сутність, уміє поглянути на них і очима персонажів, і своїм власним оком - розумним, не без лукавинки. За такого ставлення до світу реалій фактура письма виходить добротна, соковита пружна, і, незважаючи на те, що в творі йдеться про часи давно минулі, саме письмо не є старомодним, не є архаїзованим, воно не втрачає з плином часу своїх добрих якостей, як не втрачає своєї ваги будь-яке справжнє мистецтво.
Як приклад - не така вже коротенька фраза-абзац, де йдеться про
персонаж, котрому дістається чимало як іронічних, так і сатиричних
кпинів: "Їхав собі пустоширокими степами преповажний пан Демид
Пампушка-Стародупський, булий запорожець, колись на Січі прозваний
Демидом Купою, - за те, може, що був круглий мов купа, а чи за те, що
громадив докупи всяке майно, - їхав той пан за вельми пильним ділом з
чималого маєтку, з Хоролівщини, відомої більше під назвою Стародупка, -
повертався до своєї головної господи , на той бік Дніпра, в недуже й
далеке місто, яке звалось тоді Мирослав,
де він посідав значну та високу посаду полкового обозного лейстрових
козаків (такого собі тих часів окружного пана інтенданта і заразом
начальника штабу й маршала артилерії) і де була в нього чимала садиба з
мурованим двірцем, з добрими будинками, службами і коморами, - а що
міста не рясніли тоді так густо на роздольній Україні, то навіть якийсь
тиждень мандрування по весняних степах був для пана обозного нудний та
предовгий, як пісня старої дівиці".
Роман з народних уст? Так. Химерний? Авжеж. Ця незвичайна авторська декларація, на щастя, не зосталося лише декларацією, твір і справді вдався своєрідний, посідає особливе місце в сьогоднішній літературі. Роман "Козацькому роду нема переводу" не міг народитися без такої багатющої усної творчості, котра дала змогу письменнику поглянути на світ через дивовижну призму і побачити той світ теж дивовижним, незвичайним! Твір широкоплановий, багатоманітний , він не вичерпується якоюсь однією чи двома названими темами, як не вичерпується якоюсь одним чи двома названими героями, - структура твору така, що виправдовує будь-які тематичні відхилення, будь-які сюжетні перипетії, виправдовує третьорядних героїв, бо кожен з них виконує свою особливу місію, яку здатен виконати лише він.
Про роман можна розповідати багато, але краще за все його прочитати. Багато років його не перевидавали, але в другій половині 2009 року видавництво "Фоліо" планує видати роман.
