БІОГРАФІЧНА СТАТТЯ

Олександр Єлисейович Ільченко

     Журналіст, редактор і письменник, мандрівник і колекціонер, дотепний оповідач і вдумливий дослідник — і все це в одній особі. Звати його Олександр Ільченко, син Єлисея з-під Харкова. У письменницькому і читацькому колі частіш його звуть козаком Мамаєм, а вітаються до нього cловами: "Козацькому роду нема переводу!"»*[1].

Олександр Ільченко народився 4 червня (22 травня за старим стилем) 1909 року на робітничій околиці Харкова в родині залізничників, яка протягом десятиліть мала своїх ремонтних робітників і товарних кондукторів, телеграфістів і машиністів. Місцевість, де народився Ільченко, називається Іванівкою. Отож і ріс хлопчина в зелені іванівських садів та в диму паровозів, на берегах Дінця та Лопані. Ріс він, малий, межи родинами кондукторів, кочегарів та машиністів, котрі, не пориваючи родинних зв'язків з довколишніми селами, розмовляли такою багатою, барвистою й цілком сучасною українською мовою, яка тільки й може виникнути від природного поєднання мовних стихій міста й села, яка й лягла в основу нинішньої літературної мови.

З давніх літ дитинства дихав хлопець терпким повітрям чарівного світу казки: мама, тато, бабуся, дід, робітники-сусіди, безліч сільських родичів, люди прості, не могли вони й години жити, не співавши, слова не мовили без журливого жарту, без веселої приказки, спати не йшли без якої-небудь, як тоді казали, чарівної можебилиці. Ось так він і жив, від літа в літо несений на дужій хвилі тої дзвінкої стихії.Змалку в цей світ поринувши, в силенну силу пісень і казок, прислів'їв та легенд, побрехеньок та бувальщин, в розсипища гостреньких діамантів гумору, в шал народної лірики.

Ще ходивши спочатку до семирічної школи (яка попервах ще звалася гімназією), Сашко почав вечорами працювати в друкарні, де й пробув кілька років видавничим коректором. В ході підготовки до друку, він від руки переписував з використанням нового, нещодавно прийнятого правопису, твори Івана Франка, Лесі Українки та інших українських класиків. Потім, вчившись у Харківському інституті народної освіти (нині університет), з року 1929 - став до роботи в редакціях дитячих журналів "Червоні квіти", "Знання та праця", "Весела бригада" та інших. Був потім і книжковим редактором у видавництві ЦК ЛКСМУ. Року 1939 він переїхав до Києва, де був редактором Дитвидаву.

Тринадцять років, маючи справу з юними читачами журналів та книг, О. Ільченко не раз мандрував з дітьми по країні. З юними натуралістами побував в місті Козлов в гостях  у І.В. Мічуріна, з юними техніками відвідував великі будови і заводи України, возив їх до Москви, знайомив з передовими досягненнями науки і техніки, зокрема, із знаменитими харківськими фізиками, що вперше в світі розщепили атом. Протягом усього свого свідомого життя він у творчих справах продовжував мандрувати просторами СРСР та за його межами – від Тихого океану до Атлантичного, від Балтійського моря до середземного.

Батько Олександра Ільченка, Єлисей Матвійович Ільченко, службовець на Південній залізниці, в 1937 році був арештований і за рішенням "трійки" був засуджений за націоналізм. Був засланий до Сибіру, де в 1941 році помер від голоду та обморожень. Олександр Ільченко зробив все можливе для реабілітації батька. Проте реабілітовано його було лише в 1958році Харківським обласним судом.

   Єлисей Матвійович та Євдокія Андріївна Ільченки

Мати письменника Євдокія Андріївна Ільченко (у дівоцтві – Гармаш) в юності навчалася у народній школі Христі Алчевської. І мати, і бабуся, Ганна Олександрівна Гармаш, знали силу силенну казок, приказок, загадок, примовок , прислів’їв, та пісень, гарно співали. З вдячністю, великою синівською любов’ю  та  пошаною Олександр Єлисейович згадує їх обох та діда Андрія на сторінках  «Козака Мамая» та багатьох  інших творів.

Дід письменника Андрій Григорович Гармаш

Значну роль у житті письменника відіграв брат його матері – улюблений дядько Іван –Іван Андрійович Гармаш

 

Дядько Іван Андрійович Гармаш

Двоюрідний брат Олександра Ільченка, Данило Ільченко був відомим акторам.

У роки Великої Вітчизняної війни Олександр Ільченко недовго жив у Ташкенті., де видав протягом року шість книг: повісті, нариси, публіцистика. За оборонну роботу Верховна Рада Узбецької РСР року 1942 року нагородила Олександра Ільченка грамотою. А з січня 1943 він працював у Москві. Був редактором відділу літератури в журналі «Україна», що виходив тоді в Москві, оскільки Україна ще була під окупантами, та спеціальним кореспондентом газети «Известия», де продовжував працювати і в повоєнні роки. Року 1969 газета «Известия» відзначала 25-річчя роботи О. Ільченка в її редакції. Уже наприкінці 1943 року письменник  оселився у щойно звільненій столиці України і жив там до останнього свого подиху.

В періодичних виданнях Олександр Ільченко почав друкуватися року 1929, а у 1932 році вийшла його перша книжка «Дніпрельстан». З лютого 1939 він – член Спілки письменників СРСР. Біль як за 60 років роботи вийшло понад шість десятків окремих видань його праць: роман, повісті, оповідання, нариси, есе, публіцистика, п’єси, кіносценарії, переклади. Зокрема його перу належать повість «Серце жде» (1939), присвячена Т. Г. Шевченкові, його перебуванню в Петербурзі після повернення з із заслання. Ця книга пізніше, після ґрунтовної переробки, під назвою «Петербурзька осінь» виходила в Україні, в Москві, в Ленінграді, Ташкенті, Челябінську, Празі, Софії, Белграді – двома десятками видань. Глядачі Києва, Москви, Ленінграда, Казані, Донецька, Житомира та інших міст країни бачили вистави п’єс «Петербурзька осінь», «Завтра вранці». За сценарієм О.Ільченка було створено художній фільм «Роман і Франческа» та кілька документальних фільмів. Кілька сценаріїв так і не знайшли свого втілення на екрані.

Багато разів перевидавались повісті «Звичайний хлопець», «Рукавичка», «Італійське каприччо» та роман «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай та чужа молодиця».

Про цей роман Максим Рильський писав колись: «Його ідея визначилась ясно. Це – ідея багатства народної душі». Дія відбувається десь на межі VII і VIII століть під час визвольних змагань українського народу. «В строкатих картинах проходять перед читачем і битви, і любов, і походи, і праця, і забавки та веселощі, І все це висвітлено якимось немеркнучим світлом людяної теплоти і сповнене такого реалізму, що забуваєш про казковий, умовний світ Козака Мамая» (Н. Мисник). На сторінках роману (чого в казці не трапляється!) вперше оживає герой багатьох і багатьох народних картин – Козак Мамай, який, «як Дон Кіхот, стає живим символом деяких притаманних народові поривів, одчайдушних, іноді майже безглуздих, разом з тим гідних пошани, як прагнення волі і справедливості» (М. Рудницький). З легкої руки автора химерного роману він нині кочує і по сторінках деяких інших письменників і журналістів. «Мало того – в романі діє і надприродно мудрий Мамаїв песик – Ложка. Взагалі в романі чимало фантастичного, а в цілому проте це річ, безперечно, реалістична, хоч із значним повівом романтики.  Як сам автор знову таки зазначає в підзаголовку, твір його заснований на фольклорних переказах» (М. Рильський).

Творам Олександра Ільченка присвячено понад сто рецензій, статей, розвідок – у книгах, журналах і газетах , захищено декілька дисертацій, і не лише в Україні, а й, наприклад, в Америці.

На жаль, письменнику з різних причин не вдалося побачити надрукованими всі свої твори. Так, повість О. Ільченка «Єрмак і Арсеній», присвячена М. В. Фрунзе, на початку Великої Вітчизняної війни була вилучена органами КДБ і назавжди зникла в їх підвалах. Відшукати та повернути її авторові так і не вдалося.

Через його надзвичайну вимогливість до себе на його робочому столі залишились лежати ще два романи, написані російською. Серед героїв одного з них , що має умовну назву «Карусель»,  поруч з тогочасними (дія відбувається у 70-ті роки ХХ століття) акторами, театральними режисерами, скульпторкою, молодими фізиками та робітниками можна зустріти імена Антона Чехова, Єміля Мейєрхольда, Зінаїди Райх, Максима Рильського та багатьох і багатьох інших історичних осіб.

В іншому романі «Можу, хочу, люблю», дія відбувається то на шовкоткацькому комбінаті, то в павільйонах кіностудії, то на вулицях вигаданого міста над Дніпром, то в оселях багатьох різних за фахом і долею його мешканців…

Залишилася ненаписаною і книга асоціацій: зустрічі, взаємини, розмови з В. Маяковським, І. Мічуріним, Ю. Яновським, В. Каловим, М. Расковою, М. Тархановим, Б. Лавреньовим, А. Бучмою, г. Юрою, М. Рильським, Н. Опуховою, Ю. Завадським та іншими видатними і невидатними діячами нашої культури, усні розповіді про які не раз доводилося чути численним друзям і гостям його гостинної оселі…

Багато сил віддавав письменник громадській діяльності. Він був членом правління Спілки письменників СРСР (Москва), членом президії правління Спілки письменників України, членом правління Товариства «СРСР – Італія» (Москва), віце-президентом Товариства «СРСР – Італія» в Україні, членом Архітектурної ради Київа, членом правління Укрлітфонду, членом правління видавництва «Радянський письменник», багато років (до 1970 р.) членом Редакційної колегії та Художньої рада Київської студії художніх фільмів ім. О. Довженка, був головою республіканської комісії з прози СП УРСР. Протягом двох скликань був депутатом Радянської Райради м. Києва. З 1973 року до початку 80-х – голова Республіканської комісії прийому до Спілки письменників України. Мав урядові нагороди – Орден трудового червоного прапора (1969), орден Дружби народів та інші.

Життєвий шлях  Олександра Єлисейовича Ільченка завершився 16 вересня 1994 року. Поховано письменника на Байковому цвинтарі у Києві. Вічна йому пам'ять!

У роки війни кореспонденції та нариси писав оперативно, бо їхня дія – швидка й блискавична. А коли відлунали останні канонади, то й нариси Ільченко почав писати повагом. Один з них-про Закарпаття -постав через вісім місяців після початку дослідження теми. «Я все життя вчився писати повільно",-говорив письменник. Через те і романи та повісті творив спроквола, десятки разів відкладаючи, переписуючи та знову відкладаючи.
Від самого Олександра Єлисейовича можна було почути:
-Ось закінчую роман, там на місяць-два ще роботи. Здаю до видавництва.
А потім минає місяць, рік, другий, третій, а роману не видно. Коли ж принагідно запитували, над чим працює, чули у відповідь:
-Ось закінчую роман, там на місяць-два роботи. Здаю до видавництва.
Через рік зустрічали письменника знову й чули ту ж відповідь. Як у безконечній оповідці. Але роман буде - новий і незнаний, як будуть ще та ще романи, повісті. Тільки тут свій темп, своя вимогливість, та й заряд інший вкладав письменник у роман - заряд повільної, але невгасаючої дії.
Олександр Ільченко - був кореспондентом «Известий», а це -вічні мандрівки, вічно на людях і з людьми. Мабуть, він бував скрізь: у передгір'ях Тянь-Шаню і Паміру, в російських розлогих степах і на благословенній Миколою Гоголем Полтавщині, в далеких морських мандрівках.
Деякі краї любив особливо. Це - Закарпаття, про яке написав чи не найкращі нариси свої. Це - Італія, яку полюбив вірним почуттям людини, що багато прожила і знає безцінність справжньої любові. Італія могла нагадувати Ільченкові наше Закарпаття.
У роки Великої Вітчизняної війни він написав химерну повість, казку для дорослих. Вона вийшла друком у перекладі російською мовою під назвою «Рукавичка». Це було 1943 року. Через двадцять п'ять років вона побачила світ мовою оригіналу і вже від назвою «Солом'яна рукавичка». А до друку автор здавав ту повість під третім заголовком- «Там пречиста ризу прала». Важко нам судити, чому автор поступився цим заголовком, бо він годився до повісті. Уся повість перейнята різдвяно-новорічним щедрівочним настроєм, а з пісні слів не викидають. Пречиста мати ризи прала для малого дитяти, оновлювалася до нового життя прекрасна наша країна. Це вже не казка, а бувальщина. Але оскільки автор дав повісті підзаголовок - «казка для дорослих, то й назву лишив казкову...
Це ноктюрн. Ноктюрн словами, а де й піснями з Шевченкових слів. Події розгортаються одної ночі, суттю своєю вони не пасують до класичного ноктюрна. Та маємо справу з химерним ноктюрном. А там можливе все...
«Солом'яна рукавичка» покликала за собою «український химерний роман з народних уст», назва якому - «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і чужа молодиця». Писав його Олександр Ільченко щось біля п'ятнадцяти років. Обсяг книжки перевищив сорок аркушів. Книга химерна, читаєш її кількома нападами та й незвичайних подій у ній стільки, що вистачить на багато вечорів. Вся книжка переповнена приказками, примовками, вигаданими й невигаданими історіями, епізодами житейськими і фантастичними, серйозними і смішними, грайливими, витонченими і грубуватими.
Ільченків «химерний роман» без натиску вводить читача у європейський світ України, її економічних і політичних зв'язків з країнами Сходу і Заходу, Півночі й Півдня, з найпередовішою вченою думкою того часу - і тут «химери» мирно вживаються з усім розмаїттям народного і державного життя тих часів. Уміння глянути ширше, побачити речі, явища, самих людей у міжнародних опосередкуваннях, у кількох розрізах - площинних і гостроспадних, зробили роман «Козацькому роду нема переводу» важливим джерелом пізнання.
Найменш химерною була перша чимала праця Олександра Ільченка, яка 1939 року з'явилася друком під назвою «Серце жде», щоб потім у переробленому і кілька разів корегованому виданні стати відомою, як «Петербурзька осінь».
З'явилася вона, коли вульгарносоціологічний погляд на історію та її діячів вже поступався перед традиційними уявленнями про Богдана Хмельницького, Залізняка, Ґонту та інших діячів української історії. Саме тоді виник посилений інтерес до всебічного вивчення останнього, петербурзького, періоду в житті Тараса Шевченка. Євген Шабліовський виступив з книгою «Шевченко і російська революційна демократія», Олександр Корнійчук написав п'єсу «Богдан Хмельницький», Зінаїда Тулуб виступила з романом «Людолови». У тому руслі пішла й Ільченкова повість «Петербурзька осінь».
Журналіст і письменник завжди дослідник. Занурився в матеріали життя Росії другої половини 50-х років XIX сторіччя, перекидав гори архівних папок, газетних підшивок, зіставив дати життя людей найрізноманітніших професій, щоб уявити собі Петербург тих років.
Сеченов і Семенов -Тяньшанський, Менделєєв і Курочкін, Бер і Айра Олдрідж, граф Толстой з родиною і Черішшевський, Акакій Церетелі й Семен Гулак-Артемовський, лакузи в лівреях і без ліврей, сановні урядовці й бородаті купці, цар і придворні, Пантелеймон Куліш і українські поміщики-кріпосники, кріпаки й відставні солдати проходять перед читачем з якоюсь рисою фактичної вірогідності, для більшої доказовості підкріпленої ще й уривками з листів чи спогадів, з газетних інформацій чи повелінь самого царя.
Власне, ось вже сімдесят років «Петербурзька осінь» залишаться найвагомішою повістю про петербурзький період в житті Тараса Шевченка.